воскресенье, 26 июля 2015 г.

Житіє святого рівноапостольного князя Володимира


До дня святкування 1000-річчя блаженної кончини святого рівноапостольного великого князя Володимира з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія видано збірку богослужбових текстів «Чинопослідування церковних служб в пам’ять тисячоліття кончини рівноапостольного великого князя Володимира», приурочених цій ювілейній даті. У книгу війшло нове розширене житіє святого князя.


Житіє святого рівноапостольного князя Володимира

З іменем святого рівноапостольного князя Володимира пов’язана найважливіша подія в історії нашої Вітчизни — прийняття християнства і входження в сім’ю християнських народів світу.

За літописним свідченням, вперше слов’янські племена, які населяли територію майбутньої Київської Русі, почули євангельську проповідь від святого апостола Андрія Первозванного ще в I столітті після Різдва Христового. Святий Андрій пройшов із проповіддю від Криму до майбутнього Новгорода, всюди хрестячи наших предків і наставляючи їх у вірі Христовій. За переказом преп. Нестора Літописця, на Київських горах він поставив хрест і передрік заснування тут великого міста з безліччю християнських храмів: «На горах цих засяє благодать Божа: буде тут місто велике, а в ньому багато храмів поставить Господь».

У IX столітті Константинопольський патріарх Фотій відрядив на Русь єпископа Михаїла, який почав проповідувати Слово Боже серед язичників. На їхню вимогу єпископ Михаїл сотворив чудо: він звелів розпалити вогонь і поклав у нього Євангеліє, яке залишилося неушкодженим. Побачивши це, багато хто з язичників увірували у Христа.

Чимало киян хрестилося й за часів святої рівноапостольної княгині Ольги, яка, прийнявши хрещення в Константинополі, побудувала багато християнських храмів. Однак хрещення Київської Русі в цілому, хрещення всього народу відбулося тільки за князювання святого Володимира, якого справедливо називають хрестителем руського народу.

Святий князь Володимир був онуком святої рівноапостольної княгині Ольги та сином Святослава Хороброго. Його мати Малуша була дочкою Малка Любечанина, якого історики ототожнюють з Малом, князем древлянським. Підкоривши повсталих древлян і заволодівши їхніми містами, княгиня Ольга наказала стратити князя Мала, а його дітей Добриню та Малушу взяла із собою. Добриня виріс хоробрим, добрим воїном, був обдарований державним розумом і згодом став хорошим помічником своєму племіннику Володимирові у справах військового та державного управління.

Малуша стала християнкою (разом із великою княгинею Ольгою вона охрестилася в Царгороді), але в душі не полишила зв’язку з поганськими звичаями. Тим і сподобалася вона суворому воїну Святославу, який проти волі матері зробив її своєю дружиною. Близько 960 року в них народився хлопчик, названий Володимиром, що означає «володар світу».

У 970 році Святослав, вирушаючи в похід, з якого йому вже не судилося повернутися, розділив свої володіння між трьома синами. У Києві княжив Ярополк, в Овручі, центрі Древлянської землі, — Олег, у Новгороді — Володимир.

Ярополк був одружений із гречанкою, яку Святослав полонив під час набігу на Візантію та привіз, щоб віддати за сина. Під впливом спочатку своєї бабусі Ольги, а потім і дружини Ярополк почав схилятися до християнства. Хрещення він, напевно, не прийняв, але, за свідченням літопису, давав «велику волю християнам».

Навесні 972 року Святослава було вбито в поході, і його сини почали княжити цілком самостійно. Незабаром між ними розпочалася міжусобна боротьба. Одного разу Олег убив сина варяга, дружинника Ярополка, за те, що той наважився полювати в його лісі. Батько вбитого зажадав помсти. Ярополк пішов проти Олега дружиною. Відступаючи, Олег загинув у натовпі на мосту, що сильно засмутило Ярополка, який не хотів смерті брата.

Звістка про його смерть дійшла до Новгорода, і князь Володимир, знаючи владолюбство брата, втік за море до варягів. Ярополк послав у Новгород своїх посадників і почав сам правити на Русі. Та через три роки князь Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Він посватався до Рогнеди, дочки полоцького князя Рогволода. Отримавши відмову, Володимир захопив Полоцьк, убив батьків Рогнеди і насильно зробив її своєю дружиною.

Відновлюючи свої князівські права і виправдовуючи себе помстою за смерть Олега, Володимир у 978 році захопив Київ. Ярополк, якого підступно зрадили його найближчі радники, потрапив до рук Володимира і був убитий варягами. Володимир узяв собі дружину Ярополка, гречанку. Від неї згодом народився Святополк Окаянний — убивця святих братів Бориса та Гліба. З 980 року Володимир почав одноосібно правити в Києві всієї Руською землею.

Літописи зображають Володимира до прийняття ним християнства жорстоким, злопам’ятним і сповненим усіляких пороків, серед яких, передусім, відзначають надмірне сластолюбство. На той час Володимир мав п’ять дружин і сотні наложниць. Крім того, Володимир спочатку був закоренілим язичником і затятим ворогом християнства. Незабаром після взяття Києва він улаштував на пагорбі біля свого палацу справжній язичницький пантеон — поставив статуї язичницьких богів: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімрагла та Мокош. «І поклонялися люди їм, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і дочок, і приносили жертви бісам… І осквернилася кров’ю жертв їхніх земля Руська і пагорб той», — оповідає літопис. Ідоли Перуна, що став з волі Володимира головним божеством Давньої Русі, ставили і в інших давньоруських містах.

У 983 році, після перемоги Володимира над ятвягами, на «Перуновому пагорбі» було вирішено принести людські жертви. Жереб упав на двір варяга-християнина на ім’я Феодор. Київські язичники зажадали принести в жертву його сина Іоанна. Варяг не підкорився їм і не віддав свого сина на заклання бісам. Розлючені кияни зруйнували весь його двір і підрубали сіни, на яких він стояв із сином, і так убили їх. Ці варяги-християни стали першими в Руській землі мучениками за віру. Інші ж християни, охрещені за святої Ольги, для яких вона збудувала церкву на Аскольдовій могилі, налякані цією подією, ховалися: одні втекли, інші таємно зберігали святу віру, а деякі знову повернулися до колишнього нечестя. І якщо десь і стояла ще християнська церква, вона була розорена руками поган. Таке ж ідолопоклонство панувало й у Великому Новгороді, де Володимир поставив правителем свого дядька Добриню.

Князь Володимир із перших років свого правління піклувався про зміцнення Руської держави. Зусилля князя були спрямовані на централізацію влади й об’єднання східнослов’янських племен. Він обмежив владу удільних князів і запровадив династичне управління. Саме в роки князювання Володимира завершилося формування Давньоруської держави.

Ставши єдиновладним князем Русі, Володимир здійснив декілька вдалих військових походів: завоював Галичину, упокорив в’ятичів і радимичів, переміг камських болгар, успішно воював із печенігами і, таким чином, розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до річки Буг на півдні. Він «пас свою землю правдою, мужністю і розумом», як добрий і дбайливий господар, за потреби розширював її межі та захищав її кордони силою зброї, а повертаючись із походу, влаштовував для дружини та всього Києва щедрі й веселі бенкети.

Проте язичницька реформа, яка змінила лише зовнішнє вшанування старих богів, не могла задовольнити Володимира. Особисті пошуки віри співпали з вимогами часу: Русь остаточно втрачала риси колишнього військового союзу окремих племен, перетворюючись на єдину державу, що відігравала дедалі більшу роль у європейській та світовій політиці. Все це вимагало від князя пошуку духовної основи для єдності руських князівств.

За словом літописця, «переможений похіттю», пристрасний, сильний, хоробрий воїн, нестримний у бенкетах і розвагах, Володимир був сином свого батька Святослава — язичником не так за переконаннями, як за способом життя. Християнство було Володимирові не до вподоби нічим іншим, як своїми моральними правилами. Крім того, Володимир, як і його попередники, мечу довіряв більше, ніж хресту. Нарешті, християнство могло не влаштовувати його, як і варяга Олега, через загрозу підкорення Візантії. Володимир тоді ще не міг, подібно до Ольги, осягнути значення християнства і відокремити у своїй свідомості віру від політики візантійських імператорів, які часто, справді, не проти були застосувати християнство як духовне знаряддя для підпорядкування собі інших народів. Він зрозуміє це згодом. А поки Володимир, як і Олег, мав одне бажання — зміцнити язичництво наперекір і на противагу християнству, яке все більше зростало й набирало сили. Та все ж зглянулося всемилостиве око благого Бога на князя Володимира — і засяяло в серці його світло Христової істини; він зрозумів суєту ідольської омани та пізнав єдиного Бога, Котрий створив усе видиме й невидиме.

За свідченням преподобного Нестора, князю Володимиру було «явлення Боже», що спонукало його до навернення у християнство. Та оскільки навернення князя до Христа сталося вже в зрілому віці, то до остаточного прийняття віри та хрещення потрібен був якийсь час для роздумів, порівняння, сприйняття й усвідомлення християнських істин.

Благодатною допомогою князеві в його просвітленні стали й молитви святої рівноапостольної Ольги. Адже князь багато що успадкував і від неї. З язичницькою нестриманістю пристрастей у ньому поєднувалася й душевна глибина, мудрість, добросердість, і це пояснює, чому його серце виявилося здатним сприйняти істинного Бога.

Мученицький подвиг за Христа святих Феодора та Іоанна прикликав велику благодать Божу на Руську землю. І сталося диво: гонитель християнства почав навертатися до Христа! Свідченням цього є той незаперечний факт, що після остаточного прийняття віри Христової і хрещення князь Володимир поставив чудову кам’яну Десятинну церкву в ім’я Божої Матері не деінде, а на місці того самого будинку, де було вбито мучеників Фео­дора й Іоанна. Археологічні розкопки, здійснені в 1908 році у вівтарній частині Десятинної церкви, виявили залишки дерев’яного зрубу цього будинку. Отже, тоді, в 983 році, князь Володимир зазнав такого сильного потрясіння, що воно спрямувало його духовний погляд до християнства.

Давні літописи містять докладну і яскраву розповідь про хрещення київського князя. Далеко не відразу Володимир прийшов до своєї віри. Коли розійшлася чутка про його хоробрість, мудрість і розміри його держави, що були набагато більшими за володіння інших царів і князів того часу, почали приходити до нього проповідники з різних народів і схиляти його до прийняття своєї релігії. За релігійним життям на Русі пильно стежили ті, хто так чи інакше був із нею пов’язаний і тому зацікавлений у духовному її розвитку: православні греки — на півдні, Римська Церква — на заході, мусульмани Волзької Болгарії та іудеї Хазарії — на сході.

У 986 році, за літописом преп. Нестора, «прийшли болгари магометанської віри <…> потім прийшли іноземці з Риму <…> прийшли хозарські євреї <…> потім прислали греки до Володимира філософа». Князь Володимир уважно вислухав і розпитав усіх. У мусульманстві Володимиру, згідно з літописом, начебто сподобалася можливість багатоженства і в цьому житті, і в майбутньому. Магометани не випадково наголошували саме на цій особливості свого віровчення: вони явно намагалися догодити вподобанням Володимира-язичника. Але не знали магометани, що від язичництва Володимир у глибині душі вже відрікся. Проповідники ісламу помилилися. Вони не відкрили Володимирові нічого нового про Бога, Його ставлення до світу й людини, про сенс буття. Заповіді ісламу про обрізання, утримання від свинини та вина були використані Володимиром як привід, щоб відкинути цю віру. І він промовив напівжартівливо: «Русі веселість є пиття, не можемо без того бути».

«Іноземці з Риму, послані папою», будували свою проповідь на протиставленні істинного Бога, Який створив небо і землю, зірки і місяць, й «усяке дихання», язичницьким ідолам, які «суть дерево», підкреслюючи, що християнство — світло, а язичництво — пітьма. Володимир запитав: «У чому заповідь ваша?» (тобто що треба людині, щоб бути угодною Богу істинному, щоб спастися). І отримав таку відповідь: «Піст по силі; якщо хто п’є чи їсть, то все це на славу Божу, як сказав учитель наш Павло». І жодного слова про необхідність духовного преображення, переродження людини у Христі та в образ Христа, про самозречення й обов’язковість, «узявши хрест», іти за Христом! Важко сказати, чого більше в цій проповіді «іноземців із Риму», зміст якої розкривають короткі слова літопису, — спроби догодити розбещеності Володимира-язичника чи властивої західному християнству догідливості світові… У будь-якому разі, римські посланці закликали змінити віру без особливої зміни способу життя. Ось саме це й відвернуло Володимира, який уже добре знав, як змінилося життя княгині Ольги після хрещення і яким є спосіб життя інших руських християн, що прийняли віру від Константинопольської Церкви. «Ідіть, звідки прийшли, — говорить він посланцям Римського папи, — бо й батьки наші не прийняли цього».

Дотепною була відмова князя Володимира й від іудаїзму. Посланці Хазарського каганату, пропо­ві­ду­ючи старозавітну віру, намагалися звернути особ­ливу увагу князя на «нікчемність» християнства порівняно з їхньою вірою: «Християни ж вірять у Того, Кого ми розіп’яли…» Володимир запитував спочатку про закон іудеїв, а потім несподівано запитав: «А де земля ваша?» Запитання мудре та продумане: Хазарію нещодавно розгромлено, а Палестина не належить іудеям. Змусивши проповідників відповісти: «Розгнівався Бог на отців наших і розсіяв нас по землях за гріхи наші», — князь Володимир зауважив: «Чого ж ви інших навчаєте, а самі відкинуті Богом? Чи й нам того ж хочете?»

«Потім прислали греки до Володимира філософа», — повідомляє «Повість минулих літ» і наводить докладно проповідь цього філософа. Бесіда Володимира з філософом зводиться до найважливішого та головного — до питання про Боговтілення. «Навіщо ж зійшов Бог на землю і прийняв страждання?» Філософ відповів: «Якщо хочеш послухати, то скажу тобі по порядку від самого початку…» Володимир же сказав: «Радий послухати». Філософ повідав князю Володимиру про створення світу та гріхопадіння, стисло розповів про найважливіші події в житті народів старозавітного часу, далі, спираючись на слова з пророчих книг, розповів про відвернення від Ізраїлю й покликання нових народів, про явлення Бога у плоті, відкуплення Його стражданнями гріха Адама. Потім філософ розповів євангельську історію до зішестя Святого Духа на апостолів у день П’ятидесятниці. «Коли прийняли вони обітницю Духа Святого, то розійшлися по всьому світу, навчаючи та хрестячи водою».

Вислухавши уважно грека, князь Володимир поставив ще одне запитання, в якому, власне, містилося три питання: «Навіщо народився Ісус від Жони, був розіп’ятий на дереві та хрестився водою?» Вони надзвичайно цінні: в них відбивається те, що найбільше цікавило давніх русичів у християнському віровченні.

«Через жону, — відповів на перше запитання філософ, — сталася спершу перемога диявола, бо через жону був вигнаний Адам із раю; через Жону ж утілившись, Бог звелів вірним увійти до раю». На друге запитання відповідь була така: «А на дереві був розіп’ятий тому, що від дерева скуштував Адам і через нього був вигнаний із раю, і деревом життя наслідують спасіння праведні». А «оновлення водою» здійснилося, з одного боку, тому, що водою Бог «потопив людей» за часів Ноя. «Ось тому й сказав Бог: “Водою погубив Я людей за гріхи їхні, тепер знову водою очищу від гріхів людей — водою оновлення”. Бо найпершою була створена вода; адже сказано: “Дух Божий носився над водою”, тому й нині хрестяться водою і Духом».

«Коли апостоли навчали в усьому світі вірувати в Бога, — говорив далі філософ, — то їхнє вчення прийняли і ми, греки, і весь світ вірує в учення їхнє». У літописі про цю подію наприкінці сказано: «Уже визначив Бог і день один, коли Він, зійшовши з небес, судитиме живих і мертвих і віддасть кожному по ділах його: праведному — Царство Небесне і красу невимовну, радість без кінця і безсмертя вічне, а грішникам — мука…». І, сказавши це, філософ показав Володимирові картину, на якій було зображення Страшного суду: праворуч — праведники в радості йдуть до раю, а ліворуч — грішники, що йдуть на муку. Володимир, зітхнувши, сказав: «Добре тим, хто праворуч, горе ж тим, хто зліва». Філософ відповів: «Якщо хочеш із праведниками праворуч стати, то хрестися». Володимиру запала в серце ця думка, і він сказав: «Почекаю ще трохи, поки краще дізнаюся про всі віри».

Сприйняття засад віровчення тієї чи іншої релігії самим лише розумом, звісно, важливе, але це далеко не все. Повною мірою пізнати суть релігії або, принаймні, визначити, чи до душі вона тому, хто хоче її пізнати, можна тільки через споглядання її богослужінь. Саме в конкретних формах богослужіння та в молитвах проявляється найголов­ніше — сокровенне духовне начало. Образи, які використовуються в богослужінні, є «обличчям» самої релігії. В давнину це знали краще, ніж тепер. Тому не тільки оточенню Володимира, але і йому самому потрібно було знати, яка в кого служба і хто як служить Богу.

Відпустивши грецького посла з дарунками, князь Володимир зібрав своїх старійшин і бояр на раду. На цій найвищій на Русі державній раді дружина, бояри та старійшини на чолі з князем Володимиром перед остаточним обранням віри (а отже, майбутнього духовного шляху Київської Русі) міркували про те, як проходить богослужіння в ісламі, західному християнстві та православ’ї. Тож було вирішено відрядити послів, щоб випробувати кожну віру на місці, й обрали для цього десять мужів, «добрих і тямущих».

Княжі посли спостерігали в Болгарії, як мусульмани моляться в мечеті: «Ставши там без пояса, зробивши уклін, людина сяде і дивиться туди і сюди, як божевільна, і немає в них веселощів, тільки печаль і сморід великий. Не добрий закон їхній». У німців «бачили в храмах різну службу, але краси не бачили ніякої». У Візантії ж у константинопольському храмі в ім’я Софії, Премудрості Божої, вони споглядали святкове патріарше богослужіння при світлі всіх панікадил, зі співом соборних хорів. «Поставили їх на кращому місці, показавши їм церковну красу, спів і службу архієрейську, відправу дияконів і розповівши їм про служіння Богу своєму», тобто пояснивши зміст богослужбової символіки. «Не знали, на небі ми чи на землі, — розповідали посли, повернувшись до Києва, — бо немає на землі такого видовища і краси такої, і не знаємо, як розповісти про це, знаємо тільки, що перебуває там Бог із людьми, і служба їхня краща, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме потім гіркого, так і ми не можемо вже тут перебувати в язичництві». Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: «Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, а вона була наймудрішою з усіх людей». І запитав їх Володимир: «Де приймемо хрещення?» Вони ж відповіли: «Де тобі любо».

Так було прийняте історичне державне рішення про хрещення Русі. Православна Церква як образ Царства Божого, Царства Небесного, яка у видимих образах свого богослужіння являє невидиму й невимовну красу та радість горнього світу, відкрила Русі світлий образ Христової істини! Через православне богослужіння Русь побачила Христа у славі та духовній радості перебування з людьми!

Хрещення князя Володимира відбулося за таких обставин. У серпні 986 року, коли військо Візантії було розгромлене болгарами, становище грецьких імператорів-співправителів Василія II і Константина було дуже важким. На початку 987 року бунтівний полководець Варда Склір з арабами увійшов у межі імперії. На боротьбу з ним був посланий інший воєначальник — Варда Фока, але той, у свою чергу, теж учинив заколот, проголосив себе імператором і захопив Малу Азію. У 987 році Варда Фока обложив Ваїдос і Хрисополь, маючи намір узяти в блокаду Константинополь. Саме тоді імператор Василій звернувся до могутнього князя Володимира з проханням згадати греко-руський договір 954 року, укладений князем Ігорем із Візантією, де йшлося про взаємодопомогу. «І виснажилися багатства його (Василія), і був він змушений вступити в листування із царем русів. Вони були його ворогами, але він просив у них допомоги», — пише про події 980‑х років арабський історик Яхья Антиохійський.

Князь, порадившись зі старійшинами, вирішив надати допомогу грекам, але за це як винагороду зажадав руки царівни Анни, сестри імператорів. Це було для візантійців нечуваною зухвалістю! Греки завжди мали твердий намір не родичатися з варварськими народами. Ще Константин Багрянородний наказував: «Із цими північними народами — хозарами, турками, русами — непристойно дому імператорському зобов’язуватися шлюбами». Через це свого часу було відмовлено синові імератора Оттона Великого, який просив руки тієї ж Анни. Тепер же Константинополь змушений був погодитися, але тільки за умови, що Володимир стане християнином. Князь прийняв цю умову.

Було укладено договір, згідно з яким у 987 або на початку 988 року шеститисячне руське військо прибуло до Константинополя. Але імператори не поспішали виконувати умови договору. Тоді обурений грецьким лукавством князь Володимир зібрав військо й узяв в облогу грецьке місто Херсонес. Однак захопити його відразу він не зміг: місто було добре укріплене, і його захисники мужньо чинили опір. Вдалося ж це потім, за допомогою херсонеського протопопа Анастаса, який написав Володимиру на стрілі таке послання: «Царю Володимире! Якщо хочеш узяти місто, знайди зі східної сторони в землі труби, якими тече в місто прісна вода. Якщо ти їх розіб’єш, то позбавиш місто води, і, переконані спрагою, городяни швидше тобі підкоряться». Цю стрілу протопоп пустив до намету Володимира. Її помітили і, побачивши на ній грецьке письмо, принесли князеві. Було покликано перекладача з грецької, він прочитав і переклав написане. Володимир звелів шукати в землі на схід від міста труби водопроводу і, знайшовши, перебив їх. Місто залишилося без води, і люди знемогли від спраги; тоді вони вимушені були підкоритися Володимирові. Він урочисто увійшов до міста, не заподіявши людям ні шкоди, ні кривди.

Із полоненого міста Херсонеса до Константинополя був направлений грізний ультиматум: «Якщо не віддасте царівну за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому місту». Ультиматум Володимира набував особливої сили тому, що на той час, у 988 році, поблизу Царгорода вже стояло шеститисячне руське військо, від якого значною мірою залежала доля імперії. І в Константинополі змушені були його прийняти. А сама Анна плакала лише від думки про одруження з князем варварської країни, вважаючи за краще смерть, ніж такий шлюб. Вирішальним аргументом для царівни Анни на користь шлюбу з руським князем стали слова, вкладені літописцями у вуста її братів Василія і Константина: «Можливо, через тебе наверне Бог землю Руську до покаяння, а Грецьку землю ти позбавиш від жахливої війни. Бо бачиш, скільки лиха наробила грекам Русь?» Тоді царівна сказала: «Воля Господня нехай буде!» І відправили її морем на кораблі разом із митрополитом Михаїлом, зі священиками та кліром, і багатьма святими мощами й іншими святинями.

Але на царівну Анну в Херсонесі чекала невесела новина. Її наречений князь Володимир за Божим Промислом «розболівся очима і не бачив нічого, і тужив вельми, і не знав, що зробити». Тоді Анна порадила йому, щоб він швидше охрестився: «Коли ж не охрестишся, то не видужаєш від недуги своєї».

Почувши це, Володимир сказав: «Якщо справді станеться це, то воістину великий Бог християнський». І звелів охрестити себе. Корсунський єпископ зі священиками, огласивши, охрестили Володимира й назвали його у хрещенні Василієм. Літопис свідчить, що під час хрещення сталося диво, подібне до того, що було із Савлом у Дамаску: тільки-но Володимир увійшов у святу купіль, а єпископ за чином хрещення поклав на нього руку, негайно немовби луска спала йому з очей, і він прозрів і прославив Бога, Який привів його до істинної віри.

Досі князь пізнавав лише головні істини про Бога. Та щоби пізнати Його, потрібне особливе Боже благовоління до людини, яке людина переживає явно як особисту зустріч із Богом. І ця зустріч відбулася! «Тепер пізнав я істинного Бога», — радісно вигукнув великий князь, відчувши своє зцілення. Побачивши диво, охрестилася і вся княжа дружина. Сталася ця подія в 988 році. Хрещення князя Володимира з боярами та дружиною було початком хрещення всієї Київської Русі.

Прийнявши християнство, Русь тим самим увійшла у світову історію як одна з найбільших християнських держав. Після одруження з царівною Анною князь Володимир повернув Херсонес Візантії, а на згадку про своє хрещення збудував у ньому храм на честь святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Він допоміг візантійському імператорові Василію придушити повстання Варди Фоки, зміцнивши таким чином династичні та міждержавні зв’язки між Руссю та Візантією.

«Після всього цього, — говорить літопис, — Володимир узяв царицю, і Анастаса (того самого протопопа, який допоміг йому оволодіти Херсонесом), і священиків… із мощами святого Климента, папи Римського, і Фива, учня його, взяв і начиння церковне та ікони на благословення собі». У супроводі дружини, бояр, духовенства князь Володимир вирушив до Києва. Попереду з молебнями й безперестанними священними співами несли хрести, ікони, святі мощі.

Повернувшись до Києва, князь Володимир насамперед звелів охрестити своїх синів, яких у нього було дванадцять від різних дружин: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода — від Рогнеди, княжни Полоцької; Святополка — від гречанки, дружини брата; Вишеслава — від чеської княжни; Святослава і Станіслава — від іншої чешки; Бориса і Гліба — від болгарки; Брячислава та Судислава — ще від однієї дружини, ім’я і походження якої невідомі. І були охрещені митрополитом Михайлом в одному джерелі, на горі над Дніпром. Відтоді це джерело отримало назву Хрещатик. Разом із ними охрестився і весь дім князя, і деякі бояри, ймовірно, з числа тих, що не були в Херсонесі.

Водночас князь наказав усюди знищити ідолів: одні були спалені, інші порубані. А головного ідола Перуна зі срібною головою та золотими вусами було наказано, прив’язавши до кінського хвоста, тягти до Дніпра, б’ючи по дорозі палицями, а потім проводжати до порогів, щоб ніхто не міг витягти й узяти його. Там ідолу прив’язали камінь на шию і втопили. Пішло у воду руське язичництво. Зі сльозами та стогоном проводжали його ті, хто ще не побачив духовного світла нової віри. Більш розумні ж говорили: «Князь і бояри його мудрі, знають вони, який Бог кращий. І якби хороші були ці боги, вони не звеліли б їх розбивати і не обрали б іншої віри; вони обрали найкраще, а відкинули гірше».

Відразу ж після знищення ідолів почалося оглашення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також охрещені раніше княжичі та бояри обходили площі й будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викриваючи суєтність і марноту ідолопоклонства. Багато хто охоче приймав християнство, були й ті, що вагалися, а деякі чинили спротив. Це спонукало князя Володимира призначити день загального хрещення киян (за деякими даними, 1 серпня 988 року). У місті було оголошено указ: «Якщо хто не прийде завтра на річку — багатий чи убогий, чи старець, чи раб — буде противником мені!» Почувши це, люди з радістю пішли хреститися. Тільки найзатятіші язичники чинили опір цьому наказу великого князя і тікали з Києва.

У призначений день до місця, де річка Почайна впадає в Дніпро, зійшлося безліч людей. Увійшли у воду і стояли там одні по шию, інші по груди, молоді ж біля берега по груди, деякі тримали немовлят, а вже досконалі (тобто ті, що вже були хрещені й навчали новоосвячуваних) ходили між ними. Розпочався небувалий до цього загальний чин хрещення. Священики на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали належні молитви і хрестили у водах Дніпра та Почайни незліченну кількість киян. «І було видно радість на небі й на землі через таку безліч спасенних душ», — пише літопис.

Святий князь, дивлячись на хрещення такої великої кількості народу, зрадів духом і, звівши до неба руки, промовив: «Господи Боже, Який створив небо і землю! Зглянься на новоохрещених людей Твоїх і дай їм істинно пізнати Тебе, істинного Бога, й утверди їх у православній вірі, і мені допоможи проти видимих і невидимих ворогів, і прослав на Русі ім’я Твоє пресвяте!»

У чистих київських водах, як у купелі відрод­ження, звершилося таємниче преображення Руської землі, духовне народження нашого народу. «Тоді почав морок ідольський від нас відходити, і зоря Православ’я зійшла, і сонце євангельське землю нашу осяяло».

Усюди у своїх володіннях, по всіх містах, звелів святий Володимир зруйнувати поганські капища, порубати ідолів, а на їхньому місці будувати церкви, освячувати престоли для Безкровної Жертви. Божі храми прикрасили землю Руську. Постали вони на пагорбах, біля закрутів річок, на древньому шляху «з варяг у греки», — немов дороговкази, як світочі народної святості. Прославляючи труди рівноапостольного Володимира, автор «Слова про закон і благодать» святитель Іларіон, митрополит Київський, писав про цей час: «Капища руйнувалися, і церкви ставилися, ідоли розбивалися, ікони святих з’являлися, біси розбігалися, хрест міста освячував».

Святий Володимир побудував храм на честь святого Василія Великого, свого небесного покровителя, на пагорбі, де раніше був жертовник Перуна, і заклав кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці на місці мученицької кончини святих варягів Феодора та Іоанна. Чудовий храм, покликаний стати місцем служіння митрополита Київського і всієї Русі, першопрестольним храмом Руської Церкви, будували п’ять років. Він був багато прикрашений настінним фресковим живописом, хрестами, іконами та священними посудинами, привезеними з Херсонеса. У ньому ж було покладено мощі святого Климента Римського. Князь доручив цю церкву для служіння вже згадуваному протопопу Анастасу. Тоді ж він пожертвував цій церкві десяту частину всіх князівських прибутків, через що й назвали її Десятинною. Текст уставної грамоти святого князя Володимира свідчив: «Ось, від усього маєтку мого і від усіх міст моїх даю десяту частину в цю церкву Пречистої Богородиці». В уставі зазначалися також «церковні люди», які звільнялися від судової влади князя та його тивунів і підлягали суду митрополита.

Літопис зберіг молитву святого Володимира, з якою він звернувся до Всевишнього при освяченні Успенського Десятинного храму: «Господи Боже, зглянься з Небес і побач, і відвідай виноград Свій, що його насадила правиця Твоя. І зроби досконалими нових людей цих, чиї серця та розум Ти навернув, щоби пізнали Тебе, Бога Істинного. І зглянься на Твою церкву цю, яку збудував недостойний раб Твій в ім’я Твоєї Матері, Приснодіви Богородиці, Яка породила Тебе. І якщо хто помолиться у церкві цій, почуй молитву його, молитвами Пречистої Богородиці».

З Десятинною церквою і Анастасом деякі історики пов’язують початок руського літописання. При ній були складені житіє святої Ольги й оповідь про варягів-мучеників у їх первинному вигляді, а також «Слово про те, як охрестився Володимир, узявши Корсунь». Там виникла і рання грецька редакція житія святих мучеників Бориса і Гліба.

Просвіта Русі відразу ж почалася слов’янською мовою, і Візантія відправила на Русь із царівною Анною не грецьке, а болгарське духовенство та богослужбові книги слов’янською мовою. У цьому виявилася премудрість Божого Промислу про долю Православ’я. У храмах, що були побудовані за велінням князя Володимира, богослужіння відправлялося за православним чином зрозумілою народові рідною мовою, за тими книгами, що їх іще за століття до того було перекладено з грецької святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, першовчителями словенськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно й порівняно швидко поширилася по всій Русі.

Київську митрополичу кафедру за святого Володимира обіймали послідовно святий митрополит Михаїл († 15 червня 991 року), митрополит Феофілакт, переведений до Києва з кафедри Севастії Вірменської (992–997), митрополит Леонтій (997–1008), митрополит Іоанн I (1008–1037). Їхніми стараннями були засновані перші єпархії Руської Церкви: Новгородська (першим її предстоятелем був святитель Іоаким Корсунянин († 1030), упорядник Іоакимовського літопису), Володимиро-Волинська (заснована 11 травня 992 року), Чернігівська, Переяславська, Білгородська, Ростовська.

Але для ствердження віри в новоохрещеному народі потрібні були вчені люди та школи для їхньої підготовки. Тому святий Володимир зі святим митрополитом Михаїлом «почали від батьків і матерів забирати малих дітей і віддавати в училище навчатися грамоти». Таке ж училище влаштував святитель Іоаким Корсунянин у Новгороді. Були вони і в інших містах. «І постало багато училищ книжних, і вийшло з них багато любомудрих філософів».

Труди великого князя Володимира і перших Київських митрополитів Михаїла та Леонтія, вір­них його сподвижників, дали дивовижні плоди. Минуло кілька років, і до кінця X століття на Русі вже були свої єпископи, священики й диякони, значно зросла кількість писемних людей усякого віку та звання.

Святий Володимир твердою рукою стримував на кордонах ворогів, будував міста, фортеці. Він звів першу в вітчизняній історії «засічну межу» — лінію оборонних укріплень проти кочівників. «Почав ставити Володимир міста по Десні, по Остру, по Трубежу, по Сулі, по Стугні. І населив їх новгородцями, смолянами, чуддю і в’ятичами. І воював з печенігами і долав їх». Дієвою зброєю часто була мирна християнська проповідь серед степових язичників.

Апостольська ревність великого князя Володимира, просвітителя Русі, простягалася так далеко, що він посилав християнських проповідників на береги Двіни та Ками. У Никонівському літописі під 990 роком записано: «Того ж літа прийшли з болгар до Володимира у Києв чотири князя і просвітилися Божественним хрещенням». Наступного року «прийшов печенізький князь Кучуг, і прийняв грецьку віру, і хрестився в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, і служив Володимирові чистим серцем». Під впливом святого князя хрестилися і деякі видатні іноземці, наприклад, норвезький король Олаф Трюггвасон († 1000), який жив кілька років у Києві, знаменитий Торвальд Мандрівник, засновник монастиря святого Іоанна Предтечі на Дніпрі під Полоцьком, та інші. В далекій Ісландії поети-скальди назвали Бога «хранителем греків і русів».

Засобом християнської проповіді були й знамениті благодійні трапези святого Володимира: по неділях і великих церковних святах після літургії виставлялися для киян щедрі святкові столи, дзвонили дзвони, славили Бога хори, «каліки перехожі» співали бувальщини й духовні вірші. Наприклад, 12 травня 996 року з нагоди освячення Десятинної церкви князь «учинив бенкет святковий, роздаючи багато майна убогим, і бідним, і прочанам, і по церквах, і по монастирях. Хворим же й немічним доставляли по вулицях великі діжки і бочки меду, і хліб, і м’ясо, і рибу, і сир, бажаючи, щоб усі приходили та їли, славлячи Бога». Бенкети влаштовували також на честь перемог київських богатирів, полководців Володимирових дружин — Добрині, Олександра Поповича, Рогдая Удалого.

Із самим же князем Володимиром після прийняття святого хрещення сталася разюча зміна, перемінилися його особисте життя, його духов­но-моральний стан. З пристрасного, гордого язичника він переродився на стриману, смиренну, надзвичайно милосердну та добру людину; його милостиня бідним не знала міри. За це й називав його народ «Красним Сонечком». «І не в Києві одному, а й по всій землі Руській — і в містах, і в селах — скрізь милостиню творив, нагих одягаючи, голодних годуючи, спраглих напуваючи, про мандрівних і прочан піклуючись, священнослужителів шануючи, і люблячи, і милуючи, подаючи все потрібне, вбогих, і сиріт, і вдів, і сліпих, і кульгавих, і хворих — усіх милуючи й одягаючи, і насичуючи, і напуваючи. І так перебував князь Володимир у добрих справах», — пише Яків Мних, автор «Пам’яті й похвали руському князеві Володимиру».

Якийсь час Володимир не наважувався навіть ухвалювати вироки про справедливе покарання на смерть найнебезпечніших злочинців. Тоді митрополит і старійшини сказали йому: «Ти від Бога поставлений володарем для покарання злодіїв і похвали добрих людей. Тож належить тобі карати лиходіїв, розглянувши їхню провину, бо знай, що якщо ти не караєш злих, отже, ти сам чиниш зло щодо добрих, оскільки через твою недбалість примножуються злі на горе добрим. Так що погуби злих, щоб добрі жили у світі».

При цьому князь і далі залишався сміливим полководцем, мужнім воїном, мудрим очільником і розбудовником держави. У всякій чесноті наставляла його дружина, царівна Анна, з якою він жив за християнським законом. Інших же, колишніх своїх дружин, які були в нього до хрещення, наділивши багатствами, він відпустив, давши право кожній, на власний розсуд, знову вийти заміж чи залишатися незаміжньою.

За святого князя Володимира Київська Русь досягла розквіту, і її вплив поширився далеко за її межі. Об’єднання слов’янських земель відбувалося в напруженій духовній і політичній боротьбі із сусідніми племенами та державами. Хрещення Русі від православної Візантії було найважливішим кроком її державного самовизначення.

У 1007 році святий Володимир переніс до Десятинної церкви мощі святої рівноапостольної Ольги. А чотири роки по тому, в 1011 році, там було поховано і його дружину, сподвижницю багатьох його починань, блаженну царицю Анну. Після її смерті князь узяв новий шлюб — з онукою імператора Оттона Великого.

У 1013 році в Києві було розкрито змову проти святого Володимира. Святополк Окаянний, який одружився з дочкою польського воєводи Боле­слава, прагнув влади. Натхненником заколоту був духівник Болеславни, єпископ Колобжегський Рейберн. Святий Володимир ужив рішучих заходів. Усіх трьох було взято під варту, і Рейберн незабаром помер в ув’язненні. Святий Володимир не став мститися своїм недругам. Святополк, який приніс удаване покаяння, був залишений на волі.

Та нове лихо назрівало на півночі, в Новгороді. Ярослав тоді ще був не настільки мудрим, яким він увійшов пізніше в історію. У 1010 році він став утримувачем Новгородських земель, і замислив відокремитися від свого батька, великого князя Київського, зібрав своє військо та припинив платити Києву звичайну данину й десятину. Єдності Руської землі, за яку все своє життя боровся святий Володимир, загрожувала небезпека. У гніві та скорботі князь наказав готуватися до походу на Новгород.

Однак Бог не допустив війни між батьком і сином. На той час Володимир був уже старий. Сили його вже зменшилися. Під час приготування до останнього свого походу хреститель Русі важко захворів і віддав свій дух Господу в селі Берестові 15 липня 1015 року. Він правив Київською Руссю 37 років (978–1015), із них 28 років прожив у святому хрещенні.

Готуючись до нової боротьби за владу і сподіваючись на допомогу поляків, Святополк, щоб виграти час, намагався втаїти смерть батька. Але віддані святому князеві київські бояри вночі таємно вивезли тіло покійного князя з Берестовського палацу, де охороняли його люди Святополка, і привезли до Києва. У Десятинній церкві труну з мощами святого Володимира зустріло київське духовенство на чолі з митрополитом Іоанном. Святі мощі були покладені в мармурову раку, встановлену в Климентіївському приділі Десятинного Успенського храму поруч із такою ж мармуровою ракою цариці Анни. «І плакали за ним бояри як за заступником землі, бідні ж як за своїм заступником і благодійником…»

Під час монголо-татарської навали чесні мощі святого князя Володимира були поховані під руїнами Десятинного храму. У 1635 році вони були знайдені. Чесна глава святого князя Володимира спочивала в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, а малі часточки святих мощей — у різних місцях. У другій половині XIX століття в Києві було збудовано величний храм на честь рівноапостольного князя Володимира.

З ім’ям і трудами святого рівноапостольного князя Володимира пов’язана вся подальша історія Руської Церкви. «Ним ми обожились і Христа, Істину Життя, пізнали», — засвідчив святитель Іларіон. Подвиг його продовжили його сини, онуки, правнуки. Святкування святому рівноапостольному Володимиру було встановлене святим Олександром Невським, після того як 15 травня 1240 року допомогою і заступництвом святого Володимира він здобув знамениту перемогу над шведськими хрестоносцями в Невській битві. Але церковне шанування святого князя розпочалося на Русі значно раніше. Митрополит Іларіон, святитель Київський († 1053), у «Слові про закон і благодать», сказаному в день пам’яті святого Володимира біля раки його в Десятинному храмі, називає його «між владиками апостолом», «наступником» святого Константина і порівнює його апостольське благовістя Руській землі з благовістям святих апостолів.
http://news.church.ua/

Комментариев нет: